Суд, вселяючи малолітню дитину в квартиру до батька, фактично визначає місце проживання дитини разом з батьком

Суди розглядали спір щодо вселення малолітньої особи до квартири батька. До суду звернулась мати малолітнього, як законний представник, вказувала, що малолітній є сином відповідача та зазначала про те, що відповідач під час літніх канікул сина змінив замки на вхідних дверях, у зв’язку із чим чинить йому перешкоди в користуванні спірною квартирою. А тому просила вселити сина в квартиру та зобов’язати відповідача не чинити перешкод у користуванні квартирою, надати дублікат ключів від вхідних дверей.

Суд першої інстанції позов задовольнив. Суд дійшов висновку, що малолітній зареєстрований у спірній квартирі як член сім’ї власника квартири, тому має право на користування цією квартирою нарівні з її власником, оскільки іншої угоди про порядок користування цим житлом укладено не було.

Апеляційний суд та ВССУ погодились з таким рішенням. Відповідач звернувся до Верховного Суду України з заявою про перегляд судових рішень. 

У наданих для порівняння заявником ухвалах суд касаційної інстанції зазначив, що під час вирішення спору щодо місця проживання дитини суд бере до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. А у наданому для порівняння рішенні суд касаційної інстанції дійшов висновку, що за особою, яка проживає у власника приміщення як член його сім’ї, не може бути визнано право користування цим приміщенням, якщо така особа зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні у будинку державного чи громадського фонду.

Верховний Суд України заяву відповідача задовольнив частково, скасував рішення судів та справу передав на новий розгляд.

ВСУ зазначив, що, установивши, що матір та батько малолітнього проживають окремо в різних квартирах та вселяючи малолітню дитину в квартиру до батька, суди фактично визначили місце проживання дитини разом з батьком. Але не з’ясували чи не буде суперечити таке рішення інтересам малолітнього та чи не спричинить йому шкоди, з огляду на його вік та стан здоров’я, а також на те, що він весь час проживає з матір’ю та перебуває на її утриманні, що встановлено рішенням суду про стягнення аліментів.

Також недоліком судового розгляду ВСУ визначив, те, що суди не з’ясували ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків та не встановили, чи забезпечує таке рішення, яке фактично визначає місце проживання дитини, її розвиток в спокійному та стійкому середовищі, в атмосфері любові, емоційної стабільності та матеріальної забезпеченості.

Суд зауважив, що пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року установлено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Відповідно до статті 11 Закону «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Згідно зі статтями 150, 155 СК України, здійснюючи свої права та виконуючи обов’язки, батьки повинні передусім дбати про інтереси дитини, усупереч яким не можуть здійснюватись батьківські права.

У правовому висновку ВСУ наголосив, що в рішеннях стосовно дітей їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому найкращі інтереси дитини можуть залежно від їх характеру та серйозності перевищувати інтереси батьків (постанова ВСУ від 29.11.2017 у справі № 6-1945цс17).

Джерело: "Українське право"